TRANSKRYPCJA VIDEO
Хащі
СПРАВЖНІ ХАЩІ: мертві села, змії на снігу, радянські міфи, маленька Польща
Opis wygenerowany przez Skrybot
Dla tego filmu nie wygenerowano opisu.
Transkrypcja wygenerowana przez Skrybot
Дол terrifying Туман, туман, туман, туман. За туманом кряше ворон, за туманом крячать свічі, за туманом тетрина плаше, за туманом звін звонить. Туман, туман, туман. Він зараз маленький дуже виглядає. Він такий гантюзний, великий, літан. Маленький через те, що мало видно. Тобто навіть не видно. Воно як Карпати, реально, вершини сховані. Там прорізається на 15 кілометрів, умовних, до Меньковиць. Хороша погода. Де видно перевал Меньковиць. А зараз ми кілометри на 3-4 максимум бачимо, далі не видно, тому що світ лумає. Ну і внизу що це? Це частина Мала Олександрова, яка називається? Це мельники. Мельники, а то. . . Це гуральня. Гуральня. Там далі за горбом Гарабарк. Живуть тут люди якісь трохи десь? Трохи є.
Ми нарешті за 11 місяців рівно цієї самої компанії, лише одна людина зараз змінила замість Михайла, який на фронті у нас, Максим до нас приєднався. Ми рівно 11 місяців останній походили. Потім 11 місяців це війна. Ми дуже довго увагали, ще кудись піти чи не піти, але щоб розвіяти трошки наших воїнів. Вчора було 6 грудня їх привітати з тим, що вони не воюють і постійно дивляться про війну. Ми вирішили зняти ось таке відео. Самі вийти розвіятися трохи, зняти відео. Показати, як живуть справжні хачі, дикі місця, наша місцевість. Тут все настільки оповето історією, різноманітною історією, в тому самому числі героїчною і трагічною українською історією.
Що тут тільки не відбувалося? Тут рейдували сотні упа, тут ховалися криєївки ОУН, тут був атаман Березніцький, який був родом з цього села і загинув в цьому селі. Тут саме в цій долині, влітку цього року, в червні 1922 року планувався великий з'їзд хачів. Ми планували зробити тут свій фестиваль, з'їзд і ми це зробимо, обов'язково це зробимо. Москва зарав паде скоро в руїнах, ми в це віримо. І ми всіх людей запрошуємо вже наперед сюди. А це такі місця, кажуть, там не доріг, там не мобільну зв'язку, нічого, це ми зараз на два дні туди, де йдемо. Дуже довго вагалися, чи йти в цей похід чи не йти, теж якась постійно грезе совістю.
В Україні війна, а ще щось, а ми теж. . . Тому що похід на певну міру, для мене це дійсно радість. І люди нам написали, кажуть, да-да, потрібно відпочивати всім від війни, подивитися якийсь інший контент, ми можемо його створити, можемо щось вам показати, розказати. Але критика однозначно буде, і ми розуміємо критиканти, хто зараз буде критикувати, чому ви вирішили під час війни йти в похід. Але кажуть, похід – це щоб людей відпочивати в мозок, і плюс в цьому поході ми хочемо розказати історичних багато аспектів, які пов'язані якраз з Росією, і чому ми врешті-решт маємо сьогодні ту війну.
Воно все взаємопов'язано, це такий великий клубочок не так зав'язаний, воно не почало сьогодні, що Путін 24-го числа напав у 2014 році з Майдану, як він говорить. Це дітькова мама почалася від коли почалась Москва, і ми з ними завжди пов'язали. А з цієї території в 1793 році сюди прийшли Москалі перші, коли розвал Речі Посполетий бувся. До цього тут Москалів ніколи не було, їх ніхто не знав, там люди не розуміли російської мови, жили більше польсько розуміли. І тоді це клубочок зав'язався, і він до сьогодні тянеться. Колись свого часу тут рівчачок тік згори, ті грунтові води, які виходили. Тобто тут мама тобі казала? Ну взагалі люди старші розказували.
І десь в цьому місці був місток і було поруччя, польською поренча. І так і залишилося поренча до цього часу. Поренчо діт, коли ми зустріли, в його хаті, в його відео, воно, де сидять старе відео, це він вийшов і казав, що Березніцького саме отут десь вбили. От всі вулиці. В вулиці? Якщо, умовно, десь з цього боку кулеметний розрахунок працював, це все було оточено. В березні місяці було 100 років різно. 100 років. 5 березня 1922 року його тут вбили. Чому показали це місце, де вбитий був атаман такий Березніцький? Тому що така радянська була пропаганда? От ми тут жили в селі звісно за кілометрів за сім. Наші сусідні село, Карижин, там у дитинстві жили.
І все дитинство, знаєте, як в селі люди там один одного називають. У нас там такі дивовижні назви в селі були. Там, до прикладу, на Воду був, на Березині в них був. Микола якась Ліва Різьба, так називали. У нас в селі був Відька Теребияйко. В кожному селі. Це як з козацьких часів. Такі дуже смішні різні назви. Був на селі мужик, який жив, я не пам'ятаю, як його звали, його всі назвали Бандіт. Я в дитинстві там навіть не звертавивав Бандіта і Бандіта. І знаєш, у нього прізвище було Березніцький, все життя. Потім, в 2012-2014 роках я почав по архівах масово працювати активно. І мені натрапляє документи, що в районі Ушицькому по Віті діла банда отамана Березніцького.
І я такий, ой, банда, і тут Бандіт, тут Березіцький. Приїжджаю до бабки, потім старшого людей селі. Я кажу, а чого цього Березніцького називають Бандіт? Кажу, що він може просто в язниці садив у чермі. А він такий мужик був під 60-х років. Вона каже, ні, того, що його дід чи прадід колись там 20 роки тут грабив людей, що б бивав. Я такий, 20 років, вона каже, ну десь 18-1918-1920 років. Я кажу, як людей бував? Ну я не знаю, так всі говорили у колгоспі, голова сільради говорила, що це Бандіт.
Я такий, ага, совєти кого називають Бандітами? Як це все розкручувати? І потім почав це все розкручити, виявляється, це був повстанський атаман тут в цій місцевості, котрий підтримував директорію, воював за Петлюрівців, не підтримував радянську владу. Совєти, звичайно, таку пустили пушку, як їхня пропаганда працює, що минуло, вже вважайте. Майже ну 100 років після ЄСМР, всі в районі, хто має присвища Березніцьких, їх за умовчення всі назвали Бандіт. Зараз село-силом таке глухе, це частина Великого Олександру, а всі місцеві, от Діма, тож ви певшу, це Малий Олександрів. А досереднь 19-го століття це все називалося Поросятків. Малий Поросятків, Великі Поросятків.
Але в один момент село почало належати такому відомому головнокомандуючу Другої Російської імперської армії, і наставився в цей селі, і в цей селі почали вирішувати, що це вирішували, що це вирішували, такому відомому головнокомандуючу Другої Російської імперської армії і наставнику в царстві Польському. Це Олександр Фон Лідерс, відомийший російський військовий діяч, і він заволодів цим селом. Зараз селом почало, а в той час, в свому часу це ж велике містечко, було на карті Боплана, тут зображена фортеця, іначе це місто. Воно на рівні як кам'янець там малювалося на всіх картах великі, а потім в один момент воно на таке перетворилося на село. Те, що це велике місто, навіть свідчить, що от свого часу воно належало рідній сестрі короля Польщі Августа.
Куди подівалися оці всі маєтки, оці всі залишки? Куди? Люди розібрали на мури. На ферми, совєти, шефші, так? Ну так. Ну оцей магазин, умовно, теж він десь у районі, то, що я говорив тобі, дерев'яний оцей склад зерновий, він теж у районі староків. По-моєму, їх будували кінець 19-го століття, початок 20-го. Нас не таке кажуть шпіклір. Це значить німецькою. Саме цікаво, що, як казали старші люди, що він як конструктор, умовно. Кожні там дошки позначені, його розбирали і переносили. Доброго дня. Слухайте, а ці паркани з каміння, це що ваші батьки діди клали їх? Так, так, так. Це по сотням років, цим парканам, так? Так, дитина. Це таїм, то ще госпожинецький.
А ви тут з малого, ви колись чули щось за Берзніцького? Таке ж, старого нолу може від батьків чи ніколи нічого не чули? Казали банда Берзніцького якась. А ви чули таке банда Берзніцького, так? Так, так. А більше нічого і не чули? Ні, ні. А я йду так до селяні, на свіжину йду. Це добре. Поверила, що не прийти, а я думаю, хіду трошки до них. Так не можу йти, ноги болят, але помаленько може задибати. Нічого, помаленько, дивіться, не слишком трошки. А ви в себе в силі війну якось відчуваєте, відчули, що війна в Україні? О, відчуваю дитину, я війну. У мене син на війні. У вас син на війні? Так. Десь на сході прямо? Вколо в Тім, в Мбахмуті.
Ого, то це страшне місце таке саме. Ну а що робити? Переживає дитину плату, що хочеш є. А що за Росією зараз думаєте, за тих москалів? Ой, боже, щоб про них всього не думала, які вони вредні, на що так робити. Що ми винні їм? От вони кажуть, що ми зробили Україні, а що ми зробили Росії? Ми ж їздили, а й син мій їздив на роботу туди, в Москву. Це тепер воює, так? А тепер воює. Ну ви ж до цієї війни так нормально? Росія та Росія ніяк до них діла не мали, не погано, не добре, так? Ні, ну то що ми до неї мали? Ми нічого до неї не мали. Кончиться мій розкор.
Одні така, другі кажуть, 22 грудня, а другі кажуть, що у березні. І хто його знає? Не скажуть дітей, ті дни лише. Я хочу, щоб чим поборщив. Так, кожен хочеться, чим поборщив. Чим поборщив, щоб все кончило, щоб моя дитина прийшла додому. І всі людські діти, всі переживають мамі за свої діти. Тут ще варто заважно, ця бабка була такою прикладою, яка залишає мене питати про подільський діалект. Мені дуже важко її відтворити. Я не можу тут відтворити, як ця бабка говорить. Важче вона ще не повністю. Вона такий 50% тому що вона відносимо, вдає, 70 років. 80, 90, інколи є молодші, вони просто такі скордниці ось у подільського діалекту.
От мені мріє, можливо, за цих наступних два дні когось десь ще зустрінемо, поговоримо. Але є чоловік, який там говорить. Борше, маме. Що вони такі слова були? Вони такі ж. . . А, це чисто така південоподільська мова. Ти пієш кайс кава там чи ви? Хто піє з вас? Міністерство культури України, клуб, малоселянський клуб. Але, щоб ми розуміли, оце село на нашому маршруті, котре ми зараз далі пролягаємо, це саме. . . Це просто мегаполіс. Ми зараз це центр Києва. Далі ми їдемо на перферію. Тут цивілізація, тут люди, тут магазин, тут клуби є. Там далі навіть ще в 60-ті роки туди вовки боялись ходити срати, куди ми йдемо. А ми туди пішли.
Подивіться, яка вона всеред. Ви бачите, там розширення яке йде. Слухай, то не скеля внизу, заріч, то камінь? Там скеля? Вона довбана в скелі вручну. В скелі довбана, так? В скелі це ж цей декар. О, хлопаки, це варто зняти. Дивись, тут метрів до 10 муровано. А потім метрів 10-12 довбана скеля. Дивись, дружок, вона. Це ж тупо, оцево камінь до цього моменту доходить. А далі дивись, довбана скеля пішла туди. Офігеть. Тупо такі слої каміння. Це люди руками цей камінь лупили. Як ж люди колись працювали? Три дні нема світла, все, я умираю. Я інстаграм не дивилася. Ні поміць, ні покушать. А коли що води викрутити, то це ви довбали в скелі 10 метрів.
Три місяці цих 10 метрів. Ото ж оце надзвичайно твердий камінь, так званий декар по нашому місцевому. Скільки дрібних цікавинок, які дають нам задуматися над життям. Як наші жили, предки, як вони важко працювали. Біля цієї крениці, що у нас стоїть, на урвищах цього величезного каньону, каньон, до речі, це американізм, який ми запозичили, у місцевості тут завжди говорили таким старовинним тюркським словом «яри». А місцеві чогось говорять не «яри», а «ярі». Підувці «ярі». Ну і от пішов каньон річки цієї Ушиці, каньон Яр, дедалі села, Гамарня мертва, джурджівка, в якій ще років 6 там жили під 30-40 чоловік. Потім Велика Кожелова і виходить на Миньківці, на Миньковецьку державу. Це просто одне з улюблених моїх місць на поділі тут.
Феноменальна краса. Насправді не знаю, може ми хворі люди, але я найбільше життіх, хтось там кайфує від суші, від поїздки на Мальдіви, не знаю, від купівлі дорогої кофти в магазині. А я така слабена голу, що я найбільше кайфую, коли я в важкий рюкзак, це у Холоса бачу і коли я бачу перед собою ось такі безмежні простори кудись туди, цих таких долин, лісів, мертвих сіл і туди потрібно йти спати в цьому лісі. У мене аж серце тьохке. Прекрасні ці річки, що на ній жодного великого міста, на ній жодного великого населу на путі, жодного заводу, жодної фабрики. І вона завжди дуже чиста, зараз зимку особливо. Ми ж тут тільки купалися, а отут стрибалися. Так, можна добавити кадр.
Я дуже люблю цю річку, от є великі ріки теж люблю, але в ній є своя атмосфера, в цих ярах вивива, така як змія, викручується. Як називається цей місце, скажи? Три руки називається цей місце. А чому три руки? А, двоє робили. Місце один без руки. Тут робило багато людей. Але два останніх майстра, як було, прораба, так сказати. Два мужика, які одно руки. Я знаю, що це Жаня. Це одна з найбагатох останніх хатів села, яка залишалась під соломою. Не маю враження, що в нашому 19-й столітті. Але паркан, знову цей паркан, все скамані. Це не паркан, дружи, це мур. Ну мур, мур. Я, до речі, я теж сам забував. У нас в селі теж всі говорять мур.
Тільки на поділі всі говорять мур, немає тут слова паркан. Але він мурований на суху. Не цименучим. Відсотні роки він вже такий, бачиш, хиленький. Перехилився, обсипався. До речі, я отакі подібні паркани тільки, якщо у світі десь бачу, на відео. Це тільки Шотландія, Пінніш, Англія. Кельте. І в нас щось оте є подібне до них, камінь. І ось тут з каменю кладені такі мури. Вон потім далі погріб викладений з такого каменю. Тут все, все ми спробуємо. По нашому помісцевому, то льох. Льох, погріб льох, так. В цій хаті жила стара бабка, не будувала цю хату стара бабка. Це будували молоді, здорові люди, які думали, Боже, як мені пощастило, яке місце. Ні, але це і насправді важкі праці будували.
Так, але зараз не важкі праці. Квартири давались людям на Салтівці. Однозначно. Квартири людям в Маріуполі, в Запоріжжі. Вудинки приватні. І нам все здається, що це вічність. Ця війна, яка зараз триває, триває лише десятий місяць. Війна перетворила з напустку, Північний район Харкова. І таких багато місць. Але не відомо, чим ще обернеться ця війна. Припустимо, що зараз може бути дійсно ядерка. І про те, що я говорив всіх колись. Та як там Київ може зникнути, чи Харків, чи Москва? А може бути зараз щось завгодно. І потім, можливо, не дай Бог, звичайно, не пропустимо цього. Не хочемо, тому що я теж складував цей цивілізацій, зучастно, я хочу жити класно, але може ось так виглядати Київ, а сюди можуть знову повернутися люди.
Історія ж циклічна. Це так звана глинобитна хата. Чому глинобитна? Бо це забивали глину і додавали частини каменю. А Сніпке, чу, чу колись, як було, що спалили хату. А що колись було спалити? Тобто підійшов от кучеркнути. Да, посварилися сусіди і спалили хату. Але вона такий взірець, зразок. Подільської архітектури і напевно частини України великої, не тільки Поділля. Якщо врахувати, що Трипілля було ще глиняним під соломою і далі, далі, далі це збереглося. Це водочасно фішка кайф нашого етносу, нашої архітектури, нашого регіону. Але водочасно минус, тому що воно після себе нічого не залишає. Ці хаті в кращому випадку 150 років. І вона вже через 30 всліду не буде. Так як грецький амфітеатр стоять там тисячами років.
Тому що там камінь. Опа! Просто прямо не глядчик, а амфора. Дивіться, які малюнки є. Ось ця, скоріші всього, адамівська керамика. До речі, щодо нашого логотипу, багато хто думає, що ми самі вигадали під наш канал, оцей такий логотип, який на хащах є. А це всього- лиш навсього, мати Берегиня, яка походила ще з Трипільських часів. І потім нашим народом використовували багато де на Вишивці. Я просто в свого часу бив собі татуїванням і подобається цей старовинний український орнамент. І ми приносили наш канал, ось такий є на гляджиках. Цікаво, що в цьому гляджику було сучасно. Борщ. Це б борщик варили. Думаєш? Вп'єць. А от і фуфайка типова. Це коли прийшли совєти, вони всіх. . .
А мій дід був газда, сіяли, орали, а москалики прийшли, куркулем назвали. Так якби ще назвали, так усе забрали, товаришам, найрекли, і куфайку вбрали. Ось тоді всіх батьники цього куфайки повдягали. Оце символ Радянського Союзу. Так тоді люди одягалися і в селі отак от дійсно ходили. В лахмітях таке. Бо кожух був дорогий. А, і в таких вот капцях. Керзякаф. От-от. Куфайка і ось такий керзовий, ось такий совєцький капець. Дивись, тут прямо якась, як парки, зараз модні хіпстери йдять про розчинене зерно. Ресторанка Садка. Волоця Січових стрельців Київ. Це реклама. 420 гривень блюду з авокадо на білій тарілочці. Тут проросло тобі з радянського бутинку. А ось захід на подвір'я. Такий вхід, Брама така. Брама, до речі, не ворот.
На поділі теж говорять Брама, ніколи ніхто не говорить ворота. От на цій долині, до речі, отут, от, от, ми ближче спускаємося. Це фестиваль хачі мав бути тут. Він був, не мав бути, він буде тут. Просто ми його відтермінували трошечки. У нас є дрібничка там з мозкаліометри розібратися. От довкола цього обіця, тут є така криниця. Я колись її вже знімав у своєму старому відео. Подивіться. І Андрій якщо сказав, я зараз вимер в перфоратором вибити цьому камені цю дзюрку. Дзюрка теж. Дірка, українська дірка. Літератури мають, це дзюрка. На сьогодні випуск про подільські діалектизми. З кількою йому років може знати лише ця долина і сам цей камінь. Коли це довбало.
Це може бути 16-е століття, 17-е, 18-е, 19-е. Може бути й початок 20-го. Може колись ще свого часу турки, які в уші цієї піднімалися до Зінькова, пили з неї воду. До речі, друже, ти забув сказати, що ми безпосередньо знаходимося вже на Гамарні. Тоді Дмитро правду сказав, що я забув сказати, а я навіть і не зрозумів сам. Ми все. Ми в селі. Щоб ви розуміли. Правду ви все почули? Це село. Це село, яке ніколи в своїй історії не було особливо великим. Але свого часу тут до 300 чоловік проживало в краще його часи. Гамарня і найцікаво, що його назва від німецького слова «хамер», «молоток».
Тобто мене колись питав, чому ви ходите завжди зимою, коли холодно? Ну що ж, взагалі наш проєкт на тому і був. Якби це не проєкт, це наша хобітка було досліджувати отакі села. А такі села літом. Ото стоїть зелена стіна. Ти просто лізеш таке. Зараз і ми то ледь побачимо. Дивіться. Оце людська хата. Хата, яка є черговим, мовча з ним свідком. Я навіть насправді не знаю, як українською сказати «тлен». Тут навіть важко уявити, що тут жили люди. Тут жили, народжувалися, страждали, боялися якихось воєн, помирали від якихось хвороб. Тішилися на веселях. Народжували дітей. Тут хтось не мовляв своєю воносою, цей хат тішився. І вона навіть вже шифером була крита в якийсь час.
Тобто так не така. Жили тут в 80-х, 70-го роках, що жили люди. Люди тут не живуть 30-40 років і хата стала нижче мене. Та вся частина обвалилася. Тут збереглося ще з вапном. Тут навіть вже вапно опало земля. Наступний етап падіння цієї землі – перетворення на такі кубки, як з той сторони. Все. Хати немає теж. І тут вікна. Вікна прямо з обрамниками такими різьбленими. В той час, коли вирізали ось такі вікна, то це ж не було лобзиків. Це от різали люди вручну. Це доволі було складно. Вона навіть фарбована була. Відно червона фарба така проглядається. Скільки років вона вже ось так стоїть? Серйозно, навіть ми її вже в бурній фантазії.
Важко повірте, що тут жили люди. І тут було тепло о селі якоїсь. Можливо, і не бідні люди. Зараз вже в Которе говориш, що в асоціації, що у таких місцях живуть супер бабкейки з запахом, з гуріхами сушеними, дуже бідні фасольку висушують. Цілком могли жити молоді, здорові, кримезні, заможні люди, яким заздрало тут дооколишні кількаси, господарі. Булину мали тут, ліс, гроди, ливади. Тут їх ніби у хлів, походу. Від хліва вже взагалі нічого немає. Тільки можна по кількох балках прослідкувати. З такими зарізами і зарубами балки, що тут була якась порода. Три хати центральніх арцабів з двох дверей залишалися. Знаєте, що? Я зараз йду на подвір, без чогось дозволу, до когось в гості.
Я навіть не знаю, через яку ці таку рослинність, труб часто теж. Оце хата. Ото що була хата, це знов хата. Це ще наступний етап той хати. Та хата на 80-му левелі, це вже на 90-му. А 100-й левел ми навіть не бачимо. Вони десь просто там откох. А воно там на 20-му чи 30-му, тому що там ще цілий дах і дах навіть черепиці. Ніякій людині не приємно, що на нього дивляться, як на експонат. Але тут так склалося, що дійсно, що чи є колишні, в минулого життя перетворилося, що на експонати такі. Так, пам'ятаю цю хату, я був в ній колись. Оце як куточок тільки. Оце були? Скоро обвалиться дуже.
Які тут переміни? Групка тоді була розібрана, метал з неї витягали вже. А на горещі ми тоді навіть не дивилися. А там нічого, там така солома постеляна. Бов дурцей. Цікаво, що це хата крита черепицею. Коли, зрештою, всі ж хати були, або солома, черепиція, а потім радянська. Це черепиція радянська, це цементна черепиція. Коли цей шифер з'явився, все пішла в мода, яка нас відрізняє від цього цивілізованого світу. Крім поставка цього добаного шифера немає. Ось, старбушу качей бачиш? Металуша качем пропікав тоді. Щось металеве почав розбирати. А отут? Ні, тут металеві просто ці були, щоб чистити комін. Такі тут були металеві заслонки. Хтось був, можливо, що до війни, або вже під час війни, ні. Це були свіжі.
Все ж таки тут вистоюється, хлопці, крім нас цими місцинами. Що через 6 вона вже вона вже вдана галімні зі стоїв. Цікавий характерний момент. От по стелі видно, де наше робування вапна. А ось тут в синях геть інший колір. Навіть це не вапно, а щось інше. Бо якесь таке, не то рожевого колору, не то якогось червонуватого. Чи ця розпис, який ще фарба, щось таке. Ось тут теж видно, бачиш? Ну таке. Про гамарню зрозуміли. Ми зробили вам екскурс за гамарню. Приїжджайте сюди жити. Коли я в цій хаті так і казав, хтось скаржиться, що в Києві щось не так, там вам не так, ви всі хочете. Тут приїжджайте жити. Вільні простори, долини, ліси.
Нікого немає, за землю ніхто не б'ється. Нерухомість майже задарна. Я не знаю, вам обійдеся, але напевно, лише оформити це. Все, живи тут, чим хочеш займатися. Ніхто тебе не чіпає. Але ми ж все ж таки, якби ми не казали, ми не наведемо людей, кого б там не було, одночасно ми не можемо без людей. Ми дуже соціальні істоти. Нам потрібно бути біля людей. Бо якби ми не хотіли людей, тут би хтось жив. Так тут ніхто не живе. Занепане минуле, тілим свілом провайнуло. Замбежла колискова, ніж руші навкола. Біла свапа знову тіння, пустоти, життя стоїть я. Заладає чисту мару, у гачіку здає. Ну а зараз, друзі, що? Підходимо ми до свердловини з мінеральною водою.
Оце звідси мали добувати воду, але далеко. Далеко і дуже важко добирати, зрозуміло чого, на Гамарні. Але це от є мінеральна вода, яка сірководним за метрів 20. Та, що ви купляєте зараз по 25 гривень за пляшку, по чому там зараз поляна Квасова? По 30 гривень. А ми зараз можемо випити на 1000 гривень, бо це коштовно. На мільйон можемо пити. Але не можна багато пити, бо нирки можуть. На шару, чоловіч. Це свого часу, це 80-ті роки. І тут по нашому каньону геологи всуди каталися і шукали. . . Нафту. Нафту. Нафту шукали, да. Нафту жилу, яка в Румунії. Це вони так в каньоні Ушиці виложили.
Це воно зараз впало, гуляєте, це воно вже, воно вже 40 років отак б'є. Казали, коли тільки його просверлили, воно до 15-ти-10 метрів вгору отакий струмінь води бив. Колись свого часу він от досягав такої, десь метра півтораші дитинстві. Ну так, легенько такими яйцями. Немальні з'їдьки. Я попробував такі кухні керів'ї. Та їх не дуже чутко. Незапах ростив. Місця якась зараз гуш. Ну, ідеальне місце для партизанщини. Ну, ви бачите, чим ми йдемо? Яке зараз село, воно ніколи не було великим, зараз взагалі тут нічого не лишилося. Закінчується Гамарня і в кілометрах 7 десь, звідси, Джуржіюка буде. Тут така безлюдна долина. Джуржіюка – це ми років 6 назад останні в ній були, тоді там було до 40 жителів.
Зараз я навіть не знаю, що там робиться. Но сьогодні наш ляг трошки не туди пролягає. Ми зійдемо від долини, повернемо праворуч в ті глибокі ліси. Тут насправді починаються оці величезні лісові масиви. Вони зараз цим туманцем таким містичною вкриті. Саме в цій місцевості, на ніч, 28-29 грудня, зараз на стаж грудня, а в 1944 році місцевими жителями було доповідь в Миньковецьке. Тоді Миньковецький був район. І в Миньковецьке МДБ, КГБ, аналог НКВД. Тут помічена сотня упа, близько 70-й чоловік. Під ранок сюди наїхала купа НКВД-истів, намагалися їх таке кільце взяти і дати їм бій, знищити їх. Відбувся невеличкий бій, загинув один червоний. Одним і півець теж загибли при віступі, і в півці.
Сховалися в цьому лісі, в цей морозівський рівник, текли озар. Ми дали наш наступний наш шлях, пролягатимемо якраз їхніми слідами. Вдамо йти тими слідами, іти, куди йшла та сотня. І здавалося, чому б зараз у 2022 році, коли у нас триває справжня війна, ну та теж була справжня війна, але наша історична, вона зараз проливається свіжа кров, чому ми згадуємо ті події, чому ми йдемо влашти цими місцями, адже це на фоні тих подій, які зараз відбуваються, це дуже дрібна історична подія. Так, я з цим погоджуюся, але тут є дуже великий історичний взаємозв'язок. Як я вже говорив на початку, наш фільм зараз буде присвячений розвінчуванню радянських міфів. А з цією історією пов'язаний один дуже величезний міф.
Я зараз не буду забігати наперед, який. Я просто вам таки зроблю, якби привіду анонс, що є міф. І фінальною нашої точки є один населений пункт, колишній ДНР, до якого ми хочемо дійти. Куди, власне, в сторону якого тікала ця сотня ОПА під проводом Грози. І ми зараз його слідами, кудою ця сотня просувалася лісами, будемо йти. Ми не будемо точну геолокацію, вам говорити, що це мене показувало, як сюди доїшли. Ну ви здогадуватись, які райони. Ось це суперсекретні місця, про які ми знаємо, і можливо деякі місцеві. Ідеальні місця для партизанщини. Вона тут, власне, відбулась безбрехні. Тут євреї переховували з Другу світову від німців. Я думаю, що і боївки ОПА теж використовували їх.
Тут є один вхід, а виходів є безліч. І можна з різних місць виходити. Ну якщо так по секрету, наперед забіжемо. Ми довго зараз не будемо лазити, в нас час нам далі потрібно йти. Якщо не десятки кілометрів ходів під землею. Але частково ми зараз покажемо. Пішли. 19-те століття. Російська імперія, це фосфорити, почали тут видобувати. І Південне поділля було шахтарським регіоном. І частково тут є села, до яких 40-х роках німці продовжували цей видобуватим, коли окупували цю територію. 1940 роках. Вони будували тут вузькоколійну дорогу, на яких, як Дмитро каже, сліпі коні по тій вузькоколійній дорозі. Такі як вагнетки по рельсах тягали до Миньковець. Витягали цю гальку. Зараз ми там всередині знайдемо.
Ту гальку покажемо вам, що така галька. Це найбільше родовища в Російській імперії була, до речі. Більше родовища в світі були тільки в Сполучених Штатах і в якійсь там африканській країні, французькій колонії. Отакі тунелі, якими ми зараз довго часу не маємо лазити. Але якщо по простому, то є дитя центральна, це артерія. Така центральна артерія, ми не можемо лише зрозуміти, для чого вони зовсевий канал. Вода, напевно, протягала. Тут колії були, шпали поверху. Отак йшли тут шпали. Тому що ми ще знаходили тут шпали. Отак шли рельси. Звичайно, тут вони давно покрали. Але залишки шпали. Просто далі там є частина штолень. Ми колись в Вузика ходили. Вони затоплені отак водою.
Там під водою ще є цілком збережені такі дубові мостні шпали. Тут, звичайно, їх на дрова, в свого часу люди повитягали. І по боках сюди, якщо я зараз туди пройду, отак йдеш, і сюдово. Ліворуч пішов хід. І сам Бог знає і карти. Чи є карти? Напевно, і немає карт цих штолень. Туди пішов хід. І отак далі, всюди праворуч, ліворуч, ходи з'являються. Праворуч, ліворуч. Потім вони з'єдуться ще такими центральними. Цих центральних теж фізна скільки. Вони всім між собою з'єдуться. І тут така павутина, що є велика частина ходів, де пообвалювання. Потрібно на пузі проползати, потім залазити далі в чергові кімнати. Така собі місцева рукотворна Атлантида.
Коротше, ви зрозуміли, якщо підете з нами, коли прийдете на наш івент, хащів, ми вас сюди поведемо. І це окрім цього, тут ще таких всяких дрібних цікавин, дуже багато. О, дивись, а от прямо ж лежать. Дивись, дивись, дивись. Я почав, от вони, ядра. Я якраз знайшов три штучки тут. Ну і вони всякі. От, як кажуть, маленькі. Це такі штучки. О, дивись, як вони стіни, які наглядні. Іх просто кірками так вибивали. Дивись, дивись, які красиві. О, ідеальне просто фосфоритне. Отак мужики тут працювали. До речі, тут цих фосфоритів дуже багато. Просто в один момент, для чого це фосфорити добували.
Тут, до речі, внизу, в Минківцях і в Зінькові, там, в Сутківські, там, в Сокільці водяні млини стояли, і вони їх мололи на муку фосфоритно. Це дуже добре. Це 19-20-те століття, краще добре не було. А потім хімічна промисловість настільки розвинулась, що зараз хімдобре роблять там, хімдобре вони з цього натурально. І воно стало невостребоване. Є ще легенди, що з нього робили якесь, типу, порохи, для світла якісь штуки, і селяни свої оселі освітлювали ці штуки. Я не знаю, на скільки це правда. Диви, який красунчик, яєчко з землі. Чимість цікавий промисл, розкопуєш стіни і знаходиш такі. Місцеві їх завжди плутали, селяни думали, що це ядра, називали їх це турецькі ядра.
Знаходили, посеред лісу таке валяється, кажуть, о, це з гармати турецької ядроші. Знаєте, таке неграмот, сільська ця. Насправді, ніякі не ядра, а такі якось так природою, дивовижно, чогось утворювали, такі круглі штучечки. Скільки тут втратило своє здоров'я, погробили, заробляв на якось отого хату на Гамарні, яку ми сьогодні знімали. І та хата стоїть руїною пусткою, а він своє життя тут поклав, радіколіти заробив, зірвав спину, грежу. Тут, короче, можна пів дня або день на цих штольнях полазити. Якщо цілю походу є, експедиція є чисто штольні, то час тут можна капець довго провести. Отак, один з найулюблених наших моментів, знаєте, є отаку галявину серед декі лісів. Це глушини, де найближчі люди, напевно, кілометрів. Дімонка завдесь 5 кілометрів, найближча жива людина.
Ми самі серед цих лісів розкали намети, будемо сушитися, варити гречку з лушомкою. Двоє, до речі, з нашим хлопцю зараз на фронті, з Хачеву, вони йшли, і потім ми на емоціях допомагали всім воякам, хто за до Збройних сил пішли, багато свої снаряги роздали. Коли ми збиралися, і похід не було, навіть чому практично піти, немає каріматів, спальників, ще чогось. І нам горгани знову підсобили, горгани дуже нам круто допомогли. Я пішов до них, звернувся, вони нам підігнали кілька спальників, кілька каріматів, що ми зараз в любу погоду можна там минус 15 спати. За що їм респект пога, а горгани взагалі молодці. Тож, що вони ще й роблять зараз, ці дуже класні спальники для військових.
В них там серія, виходила невибагливі, які не бояться вологи, спальники, відносно бюджетні. Це не подумайте, що це реклама була, це дійсно щирий був висловок, подяки, тому що є такі. І ми лише респектуємо такими. Вони нашому проекту вже в котрих допомагають. Зараз допомогли з кротним моментом. Тут ми зараз уночі сидимо заради голухого такого лісу, де немає близько населених пунктів, біля багатьовичин. Тут починаються всякі містичні, екзотеричні теми. І згадалася одна така історія, яку я давно у ХАЧа хотів записати в якійсь там сторіс, наш інстаграм або в загалом так відео. І це не видумка, це цілком правда. До речі, Максим, який зараз знімаю, коли з мене сміявся, тому що я цю історію років 10 розповідаю.
Він сказав, що це неправда, Володька, ти видумуєш. Але потім він запитав свої про бабці, котре зараз живе понад 90 років, і вона сказала, що це правда, вона бачила на свої очі, що це було в їхніх сусідів. Коротше, в нашому селі був мужик, який помертись в 70-80-х роках. Давне давно помер. Але це був дід, в той час він був старий дід. Він лікував людей. В нього була стара книга шапольської мови, він різними травами, я там займався гриби, збирав, тваринок лікував, ворожив. Якщо зараз по-модному, по-хіпсерськи, на Карпатській лад називається мольфар. У нас так ніхто не говорив, о мольфар. У нас просто говорили ворожби та будь-яке, що лічить. Те, що він лічить, таких багато у кожному селі. Ніначе нічого дивного.
Саме парадоксальне, саме дивне в цьому діду і було те, що мені зараз згадало в цьому зимовому лісі, то що дід починав щось шептати, насвистувати. Я не знаю як, я його не бачу ніколи, це лише чу від своїх бабок. Це цілковата правда. Я просто вже сміюсь так самої. Не жартуй, не жартуй. Я тобі розповідався, коли історія Васильова, я багато розповідав. Зі всіх сторін до нього просто залазили десятки, а то сотні змії. Бужі, гадюки, вони починали по ногах витися, по цілу, до вкола нього. Це, вигадає, просто якийсь фільм, Netflix. Чувак стої такий дід з бородою, до вкола руки розкладить, і саме фантастична, саме дивна історія, яка сталася в нашому селі. Є зараз живі свідки цієї історії, які я сподіваюся протягом свого життя колись записати.
Саме в грудні місяці стояв напевно такий, як за оповідем моєї бабки, такий сніжок, як зараз. Вони пасли худобу десь під лісом, і ходив цей, я зараз не буду його називати прідсвіч, цього діда, з певних мірків, тому що ще є його живі родичі. І він стояв цей дід, там біля них теж пас худобу, і тут були сталінські часи, прийшли якісь лісники, і там діти збирали хмис, і до нього, а ти чаклу, я зараз не достойнимано знаю, як я його називав, ворожби, знахарки, ти такий модний, там, ну, Радянська лада себе поставляла як невіруючий, повністю, що вони все зневажають.
Кажуть, на що ти там можеш, ти нічого не можеш, от зараз зима, ну викличи своїх змій, розказують, змії викликаєш, викличи, я тобі дам цілий віз чи два дроги, і я з цього лісника розкладаю руки, починаю щось шептати, і протягом 10-15 в зимку, в грудні місяці, з під листя вилазять змії, це зараз є люди живі, які це пам'ятають, чувак, я теж все життя це слухав, думав, що за бредня тут, тут звучить як максимальна бредня, вони злазяться до нього, опивовують його, і ці лісники після цього йому дають дров, суть того, що я думав, що це за байки, потім впилипавчують, це два сусідні села, через людсь буквально думають, як це тут так склалося, і оце, коли ми щели цей погід, я згадав цю історію за цих змій, думав, десь я її розповім в поході, і почав гуглити, і загуглив, і в гуглі знайшов одну єдину статтю, ой, Боже, так дим пішов очі, що на Тернопільщині три роки тому назад, якась тернопільська там садьва, який це оцифрували, я виглядаю, скільки вдрукованих змій про це писали, що жила якась така бабка, яка так само цих викликала змі, і я залишився до цих і я залишився до цих, що в нього був якийсь ворог, йому не подобався цей ворог, от ти мені не подобався, що ти живеш в хаті.
Я міг так насчептати, щоб в твою хату заповзало 1000 змій. Ти це все німене, рути. Ну чувак, це просто для нас, це зараз люди, які живуть, от сидимо дійсно, я з кишені витягаю Іфо, і я був такий, що я не можу, і це не відомо, дійсно, я з кишені витягаю Іфон, і це не відомо, дійсно, я не можу, і це не відомо, дійсно, я не можу, і це не відомо, дійсно, я не можу, Дивіться, які ці лапи пішли. Ми припускаємо, що це волк. В цих лісах є волки, тут час від час вони трапляються. Але вже 9 місяць немає полювання. Ніде. Цікаво. Що у нашу сторону? Може, у нас когось немає з наших? Всі є. Може, хтось надкущений триває.
Другий день походу і перший населений пункт. Другому нашому дні походу – це гута Морозівська. Гута, значить, тут говорить про те, що будь-які гути – це коли тут склом, що люди займалися. А зараз тут, я не знаю, чи когось можна зустріти, така погода. А ви ніколи не чули таке, що під час війни, що варварівку спалили село? Я чула, але. . . А ми про то кіно знімаємо, маємо йти до варварівки. Утіто туди питати, спрати, що там залишилися якісь такі старожі. А мені цікаво, що ваша сусідність село ви чули? Ви чули, що її спалили? Німці казали, що спалили чи ні? Вони проходили через гуту. Щодово розказувала колись моя мама і шеста, що йшли вони з журжівки, взяли якогось дядька, щоб їх проводив.
Вони йшли сюди, каже, що таку стежку доптали, навіть бачили, що один за другим. А скільки у ваших гуті лишилося людей? Я дитину не знаю. Є за два десятки ще чи більше? Вони є більше. Є, на гуті трохи більше. Але є якась молодь навіть, чи вже проважно старші люди? Тут? Так. А в Слубіці ще якісь люди лишилися? Чи там біда зовсім? Дві душі. На горбі є. Теж вона тримає кудові, я не знаю, кількох штук. А більше, ще на дозу є хата. Та що, виходить троє людей живе на Слубіці, так? Так. Ого. Це Ярова Слубітка. Але вони колись в вашому колгоспі теж робили? Робили. В нас був Чутюн. Вони ходили на Чутюн і на Чутюні вони робили.
То у вас в селі вирощували Чутюн, так? Так. А я це чую цю історію, що це ще від турків лишився Чутюн. І вони свого часу тут чутюновий промисел зробили. 1672-1699 рік у турків обовілили по ділям. Турки тут, ці місцевості, розповсюдили виробництво чутюнового вирощення. І цей сорт дуже. Вона досі, донедавна тут росла у цих селах. Тут саме Гута Морозівська, Слубітка. Ви мені нагадали, бо я вже і забув. Я колись читав таке. Мій дід колись кинь, там була желізна дорога аж на Меньківці. Возили, вони ті галки добували. Тоді везли. Там вказала моя бабка, що був такий городок. Там була пекарня, дуже хліб. Тут влісі прямо? Так, влісі. Тих на Штольнах.
А на Джуржівку до вас сюди їдуть люди? Чи на Джуржівку сюди ніхто не їде? Їдуть. Тут є Микола, його звати Гава. Він приїжджає, везе тих журжівських. Дві жінки він бере їх на воз, везе на базар. Вони їдуть, скупляються. А кіньми возим, так? Так, маю одну кобілу. Туди більше нічого, крім коней, не заїдеть? Ні. Там таке Карпати такі? Так. Там мало людей, тих лишилося, там є журжівці. Я зараз взагалі здивований, бабка, що там ціла пекарня була, їдальні, гуртожиток. Тож люди на ці Штольні приходили, як на заробітки, як на Донбас потім свого часу. Донбас теж в той час, кінці 19-го століття почав виникати, 20-е початок. І люди сюди сходили на заробітки.
І ці ми бачили цей дорогою з залізницю, як залізниця, то рельсі були, але кінь тягнув, як бабка щодня підтвердила ці. А закрилося, німці, до речі, потім говорили, я чую, що німці взагалі за міськонний парвозик якийсь пускали, якусь дрезину мото, якусь дизельну дрезину, що вона тягнула ці доминку, висвотягала цю гальку, тому що тут далі по каньону, всюди там джурчівка велика, кужелова, там стільки тих Штолень, що це страшне. Мені дуже шкода, що залізницю розібрали, виглядайте, яка була туристична аттракція, вузько-коліна, залізниця, всім каньоном. Пішли пригоди. Оце справжня автентика хачів, дослідження, спілкування з людьми, обожження, я так за цим засумував. А, і за ще одне, якщо ще здалека, за німцю.
Чули, це те, що ми йдемо, село спалили німці, чули? Ми далі будемо говорити з людьми, це наша мета, це Варварівка, це село було, яке спало, не в місцеві, говорять, що спалили німці. Це така хата, о, там бабка, як зараз, одна живетка, і в селі лишилась, такі бабки доживуть, от так всі хати тут перетворюються. І ця хата, дивіться, це приклад деросифікації, шевті часи. Це яка сама відбувалася по собі, тому що там лишилась табличка на хаті, де вулиця Пушкина 10 пишеться. На цьому зруйнованому будинку, який зруйнований, що напевно, 70-х років стоїть покинутий. А якщо дуже круто, як виглядає ця вулиця Пушкина. Дивись, типова вулиця, яка була в XII-х столітті в українських селах, в XVI-х, в IX-х.
От просто ніколи в житті нічим не сипана, не мощена, нічого. А просто така вулиця, якою ганяють худобу, от так вона і виглядає, максимально. Болот, отакі переради. Отак, зазади українські села, коли старовину, так виглядали, без доріжжя. І так тут завжди було споконвіку. Потім лише в багатіших селах поляки ставили якусь бруківку, там Російська імперія ставила бруківку. І потім совієти днеде сипали вже щебень, жирство, якісь такі дороги криві робили, грунтові. А до цього всюди все життя отакі дороги були. Через ліс, через яри спустилися в село Слобітка Ярова. Зі всіх сторін ми спустили супервеличазну горбу, ви бачили, кое що й не йшли.
З тієї сторони, дивіться, знов супервеликий горб, нам зараз під нього потрібно буде виходити, щоб йти з села. Дивіться, тут така криниця, тут автентика, така прерія, резервація. Резервація українського, автентичного, крафтового села старовинного. Оце одні з найбільших заглиблень в хащі, які тільки можуть бути. Оце село є тому прикладом. Ще один прекрасний каньон. Так подивіться, які туди яри. Я скажу, дивись який каньон. Дивіться, який там хатів, вони ж усі пусті, чоловічі, усі ці хати занедбані пусті. Звomas Die něben an, moste ne musimientosaban. Різні народи м Yoshi's Return crossing the layer of the Вона не ходив ніхто десятки років. Але класно, що тут немає людей. Дивіться, жодної пластикої пляшки.
От коздрона тут виглядає в селі, що є ще багато хатів, але вони всі наче селі, але вони всі такі. Ми вже виходимо через горб, і останнє на виході хата. Підамо до неї, подивимося, як виглядають типові хати в Слобіці Яровій. Ого, це ще настільки глухе село, що воно не пограбоване. В такій хаті можна і ночувати цілком. Запах, правда, цей моторшний, нікуди не дівається. Але дивись, цілком ціла підлога. А так всі меблі винесли, щоб не пограли. Ліжку супер старе. Загалі, якось від ліжки до Другої світової. О, як Максим каже, моє любіме. Мене досі не покидає це. Дивіться, прямо якомусь фільму ми заходимо в голі кімнати. Це пінчук-артцентр в Києві. І серед підлогу лежить один альбом.
І що, він повний фото чи ні? Чи він пустий? Якісь листи особисті, людські. Добрий день, дорога сестричка. Привіт мужу. Як ще є мама чи не? Чи не брикають, як так цьотка? Цьотка чи здоровенька? То ми доїхали добре. Без ком, дивіться, без крапок. Все просто незакінчене. Ого, це хтось такий писав, без граму, така сільська граму. Ріально, без жодної крапки, без жодної комени. Все одним реченем. Добре, пояк, приїхали в Ду. . . В Дунаєвці, в Дунаєвці одним словом, дивіться. По-нашому, зліз Женько. З автобуса через ЕФ. Такий п'яний був. От то Женя і їздив в Донецьк. Теж одним словом. Шкода, що року ніякого немає. Якийсь рік, з 80-ті напевно. О, дивись, от написано клас речені, який цікавий.
Я хочу тобі почати. Мужу і цьоці, хлопцям їхнім, і так в селі люди мрут. Вмерла молодиця 1933 року. Одна і померла. Багато вмирають і всілякі. Молодиця 1933 року? Якщо це вона була молодиця, яку цю року лист? 50-тих років лист напевно. Якщо молодиця 1933 року. На сьогодні це 90 років на наступний рік. Це 50-ті або 40-ті роки лист. І що, є фотки? Є одна фотка. Це напевно ця, кому писали лист. Або ця, що писала лист. Тут ще один старий лист. Здравствуйте, мама, бабушка Густа. З приветом к вам все наше сімейство. Писати особливо нічого. У нас все хорошо. Ось приклад, як відбувалося. Знаєте, якщо зараз інтернетом гуляє такий мам, якщо ви розмовляєте російською, значить геноцид ваших предків вдало відбувався.
Ось це явний приклад. Якесь діти чи внуки виїхали з села, і вже пишуть бабушки, це бабушки-внуки. І вже чисто така. Бабці писали безграмотом, одним реченням. Це відпись листок. А дітки чи внуки це пишуть. Чисто общепонятним, всімогутнім, великим язиком. І так у нас воно досі тривало. У 2022 році люди почали. 1991 рік лист. Явний типовий приклад, як збувалось з Росії. Шкода, що не видно звідки цей лист. З Києва чи Донецька, чи Харкові. І зараз ці люди ходять там в Харкові. Такі, почему ви к языку цепляєтеся? Ми всю жизнь по-русски говорили. А самі виїхали звідси з Лобітки-Ярової, де тут зараз пусткою стоять хати. Вістяця українська така автентичність потонула. Погасло у цих покинутих хатах, і цих занедбаних цвинтрах, кладовищах.
Добре, духи хати. Сторожіть далі є, ми причиняємо ці дворі і йдемо. Звідси тут живете? Я приїжджаю, а Олежек тут з Оспричевки. Але ви тут тримаєте хайзайство? Зараз тут живете? Так, я тут живу. Олежек мені допомагає у хайзайству. А це з Лобітки-Ярова теж рахується? Так, це Ярова з Лобітки. Тут ваша кілька людей живе на горе, а внизу хтось живе? Тут живе тільки я і моя сусідка. А внизу пусті хати. А внизу в Яру все пусто? Тільки три хати живуть. Я ось почислась, тільки хати пустих стоїть. Мені 24 роки, я з Оспричевки. Я ще тут помню 22 хати. А в Оспричевці як все тільки? В Оспричевці ще за 30. Людей? Хати. А людей трохи більше? Теж і більше, пусті хати.
Теж старі баби такі залишались? Ти молодий лише? Ні, не настільки так. Трошки ще є, але на доході. Молоді, що роз'їжджається і все. А ви звідки сюди переїхали? З міста. А що ви вирішили сюди переїхати? До природи захотілися? Не знаю, якось треба було щось міняти. Судьба завела. І багато років уже тут? Три. Тільки три роки. І це ви купили хату тут? Да, купили цю хату і завелися хозяйством. Одна на обісцю, чоловік мій, боює. Навіть такого маленького села Віна тільки теж позабирала. А він з першіх днів пішов. Зяв воєнний біліт і пішов. А я думала, як я лишуся з хозяйством? А мене 27 штук. 27 курів у вас? Так. І я думаю, йомаю. Але я бачила, як він нервується, як він переживає.
Він каже, якщо я не піду, то вони прийдуть сюди. 21 штук – це така нелегка праця біля 27 курів. Ви таки обрали шлях. А мені подобається. Якби не подобалось, то ми б цим не займали. А якось з продуктами магазин, де ж найближчий? На Спресівці або на Гуті. На Гуті є добре жити. А нічого страшного, в мене внизу кінь. А що робити? Чоловік боює, хозяйство треба кинти їсти. Добре, побігли ми в будинку Родки. Удачи, до побачення. Дякую. На Варварівку цей дорога дійдемо? Через ліс сюди. Я не знаю, я туди не йду. Ти не знає дороги туди. Ви за Варварівку щось чули? Якусь історію його? Ні, не питайте. Тому що німці спалили, коли з Варварівку. Тут якось старші.
Ви умерли вже всі. А скільки тут у вашому шаселі людей? Чоловік минули 50, не більше. А я думав, велике село Спресівці. Ні, село не маленьке, але дивіться, де я живу. Я сама живу, бо чоловік помер. І вон хата така, що гараж на дорогу видно. От вона там сама жива. І там далі немає, а ще в селі біля магазина. Зала наших занепадів. Дуже. А що цього, то це вже не село апендитів. Бо нічого сюди не їде, не виїжджає. Не їде у вас нічого? Не автобус? А у вас тут ж не школа? Нічого немає. Тут дітей малівці возять? Так, чотири діти. Троє, четверо і п'ята переселенка дівчинка є у нас. А на фронт багато хлопців забрали село вас? Ні одного.
А у вас нема коза? Це чорний гумор. Добре, дякую вам. Щасло. Ідемо на Барбарівку. Скажуть Барбарівку чи Барбарівка? Барбарівка. О, правильно. Пусті всі там католики. А, ну то це певно і було польське село. Барбарівка. Так, так? Діти на Барбарівку, то їдьте до вулиці. Йдемо, поки воно ще тіє. Чи десь на ніч треба стати. То де ви маєте стати? В лісі десь. О, продумалися. Та серйозно? Та ми ж. . . О, так ви не маєте що робити. Кіно знімаємо. Дивіться, з кіною ми людини це говоримо, і нас всіх дивують. Тому що ми дуже вагалися перед цим передпоходом, і ми бували в війна, люди насторожені. Я теж боявся, п'ять чуваків буде йти, йдуть з великими рюкзаками, що для селян.
Чого тут ходити, що будуть якісь проблеми, будуть викликати ТРО. Ми навіть свій сей поход повністю в маршруту згодили з військовою адміністрацією. Повністю я її маршрут розписав, телефонував до неї, сказав, що ми тут будемо працювати. Виявляється, люди посміхаються, всі на свій. Ну ніхто якось не згадує. Тут, каже, довіне дуже далеко. Але люди такі гости приємні, посміхаються, а хлопці що? Це дивується. Це прикольно, у мене були очікування зовсім інші. Я думав, що люди з війною такі насторожені дуже. Виявляється, що ні. Ви бачили цей прикол, хто шарить по мемах, по приколах? Це тупо Skyrim, ребята. Це тупо, я граю Skyrim за вікном Skyrim. Зараз ми ходимо поході і це тупо Skyrim. Це якась нереальність, туман, кіношник, в кіно.
Враження я не знаю, зараз якісь звіти мають, хто там вибисять. Хто там в Skyrim, які герої? Ми заходимо в таку маленьку Польщу, серед колишнього Дунай-Вецького району. Це село, якщо правильна його назва, автентична назва, це село називається Барбаровка. Потім совєти його перейменували Варварівка. Зараз воно називається Варварівка. І от, це перша хата Варварівки. Як і очікувано, вона закинута в корчах, хащах, зарощах. Це село наша мета. Ми сюди йшли, адже зараз у нас сьогодні 9 грудня, а 29 грудня, в ніч 28-29, сотня бандерівці була помічена там в Яруде, я вам розповідав, біля Гамарні, Джуржівки. І потім вони з боєм почали відступати сюди до цього села.
І в третій годині дня за НКВДисти, всіх до колишніх районів ці, Миньківці, Дунаюці, Ярмолинці, Вінківці, всі знайшли їх в цьому селі Варварівка. Тому що хлопці відповідно таке, така зима, яка вважає, яких вони кирдяка качали під цьому. Це не так, як ми зараз пальниками. Собаки їх напевно гнали по сліду якомусь, і вони в цьо село зайшли, і тут до людей заскочили, якось щось там поїсти, попити десь на тепло якесь, і по хатах розквартирувалися. І от вони в цьому селі розквартирувалися, совєти повністю, можемо зараз тільки уявляти, певно на цих горбах, на цих, оточило це повністю село, і тут почалося 70 вояків УПА, проти кілько сотень цих червоних, почався затятий бій, який тривав до вечора.
Совєти не жаліли нічого, так як зараз росіяни не жаліють, нічого їм похринять, село не село, у них задача, приказ, як вони говорять, у нас приказ, і вони її виконали приказ. По простому кажучи, згоріло кілька десятків хат, для невеличкого села практично згоріло все село в той час, хати були соломлені, село все почало вгорате. Тут 8 хлопців одразу згоріло в хатах заживо, вандерівців. При вискаканні з хатів, коли вони сюди вліз, намагалися втікти, ще 19 було застрелено, і потім вже по лісах, коли вони розбігалися, анкевидисти їх ловили, було вбито ще 6 хлопців. Загальність складночів у цій місцевості в 44 році, 29 грудня, загинуло 33 бандерівця. Це була сотня грози Степана Севчука.
Степан Севчук – гроза наливайку, у нього була два псевди. Цю історію я особисто знайшов колись в київському архіві, я збув, і до мене я ніколи її ніде не бачив, її бачу шире, але більше я не бачу, щоб про цю історію писали якісь історики, щоб вона згадувалася в будь-яких книжках. Але у мене є документи, офіційні звіти, анкевидистські звіти, які приймали участь у цьому бою, як вони були нагороджені. Серед них чотири червоних, до речі, шестеро загинуло, і зараз кілька десятків було поранено теж у цьому бою з бандерівцем. І в цьому бою загинув сам Сотенний Степан Севчук, гроза наливайку, він теж був тут вбитий.
Ну і саме головне, який ми міф нам хотіли розвінчати, сюди йшли, і зараз ми по селі поговоримо з людьми, що вони думають, нам поталанили у Гуті зустріти бабкою, яка каже, що йшли німці, все витолучили, звідки вона це бере, як це все обростає міфами. Совєти запустили міф такий, грудень 1944 року, хто розбирається трошки в історії, сучасна Хмельниччина була звінена в березні 1944, тобто німці погнали на Захід.
Німці вже на грудень 1944, щоб я не помиляю, за Львом десь були, на території Польщі, тут вже був глибокий радянський тил, і тут рейдували лише сотні упак, отри боролися проти совєтів, і, блін, говорить село в тилу в Совєті, і вони думають, що вони розкарають, нашим людям дурним розкарувати, якийсь бандерівці, якась боротьба з бандерівці, і тим паче, що це ми спалили село. Вони пустили таку пушку, такий міф, що село за війни спалили німці, бо, знаєте, 44-й рік, ще війна поблизько якось.
До сих пір ми завжди десятки разів чули до вколишніх селах, аж до Вінькою, до наших родин, до Нової Ужити, всюди в околицях всі місцеві говорять, о, в нашій місцевості за всю війну німці спалили тільки одне село – села Варварівка. От так, якщо на полісі німці, реально, на Київщині палили багато сіл, то я на Хмельниччині колись спеціально шукав, де німці тут спалили нас село. Принаймні тут, на південній Хмельниччині. І це єдине, яке село я знав, я роками теж знав, а в нас Варварівку німці спалили. Поки я випадково в Києві не натрапив, у нас є документ, що вявляється, що її спалили совєти.
Тому дуже цікаво, зараз б така вірю вдолю, що ми зараз когось зустрінемо прямо у цьому селі, з кимось поговорити, що люди про це пам'ятають, однісцеві. Ми залишали в пошуках цих скарбниць народних спогадів, оці бабки старі, старі бабки діди, ми хочемо зараз знайти цей скарб. Героїчна героїчною, трагічна трагічною історією, але в нас ще є сучасна, наша ганебна історія, яку теж не варто забувати. Як такі свої рідні літописці, нестари, які блукаються цими селами і збирають тут міфи, легенди і правдиві історії, то одна з правдивих історій абсолютно не міф, не легенда, це ось у нас стоїть пам'ятником біля цього ставка. Бачите, це така дерев'яна розкішна бісєтка серед цього покинутого практично мертвого села.
І вона є пам'ятником сучасній корупції і невігластву українському. Колишній один з начальників міліції шатогочасної, людина на чисту зарплату, не хабарій, чиста зарплата, збудував собі тут баню і великий дерев'яний зрубив будинок. І це ставочок собі викопав, поклав ось цю маленьку таку бісідучку, ну і їздив сюди чисто культурно читати книги, пити безалкогольні напої, і привозив молодих дівчат сюди, щоб читати їм ці книги. І вони разом цьому будинку проводили дозвілля. Одного часу дружина цього поліціянта дізналася, що часто їй чоловік чомусь їздить в глухе село Варварівка сюди на Роболовлю читати книги.
Вона приїхала каже, а які ти з ними книги тут читаєш? І на ревночок спалила цю хату, видно, і баню спалила, облишився безином, вон валяються з галички десь там. І символом цієї корупції, бездарності і невігластву 21 століття, яке переростає в правоохоронних органах української держави, українського суспільства, стало залишок оцеї бісідочки такої на берегах цього рукотворного ставочка. Ми мусимо це теж не забувати і не допускати. Ганок, справжній такий ганок, з такими колонами, колонами тесанами, диви. Чим це не шедеври подільської архітектури? Це ж свою рідну дуже, дійсно, це не типово. Є щось, бо ті не були в єврейських Чернівцях на Вінниччині, там отакі з ганками будинки були.
А щоб такого в селі, на поділі десь, там ще фіранки висять, цілий п'єц все-таки. Офіційно в селі Барбаровка, в якій ми повертаємо історичну польську назву, декомунізовано чергову вулицю, чергову хату подвичкаленю. Такі екземпляри ми зараз до них скептично ставимося, але через 10-20 років, коли їх ніде не залишиться, це ж музейний експонат. Тут ви нічого не знаєте? Та ні, від когось місцевих хотіли знати. Бо тут колись казали, що німці спалили село. Під час той війни ще. Я не знаю, може і так було. Я не знаю, хлопці. Я взагалі не звідси. А, ви не звідси, так? Так, то я не знаю. Ви вийшли просто заміж з собою, так? Так, так. Добрий день. Що там? Добрий день.
Добрий день. Добрий. Чуйте, можна вас на хвилинку? Що ти хочеш? А ми історики хотіли вас щось розпитати. Де нахрен відся своїми істориками? А чого так? Буває таке, бачите. Добрий день. А ви з Барбарівки місцевий? Ну живу поки. А ви не тут родилися? Ні. А є хтось старші люди місцеві, скажіть, будь ласка? Хто тут? Ті тут 19 чоловік живуть. Є палеця, хтось наче живе. Добрий день. Добрий день. Вибачаємося, що до вас. Бо ми побачили, йдемо в село, ніде людей немає, у вас протоптано. Бачимо, що хтось живе. Та й підійшли до вас. Ми кіно знімаємо про село ваше. Ви з Барбарівки самі? Я сама з Оспресівки.
Ага, за Спресівки ви тут не родилися? А багато років живете тут, варварівці? Це другий рік мене сен забрав сюди. Ааа, то ви зовсім нічого не знаєте? Ні. Чи може, це ж сусідні Спресівки, може ви колись чули, що тут спалили це село? Що в війну? Чи не чули такої історії? А вона і ця хата згоріла була, бо стояла хата на Льохові. А, це залишки від хати, так? Та, це Льох вже построили там, де була хата. Тут вже построений Льохов. А хату вже цю поставили після війни. Так, а тут багато хатів погоріло, так? Трохи погоріло, да. А що ви чули за це? Хто спалив село? Чого його палили? Німці, німці. Німці? Німці, так. І вони самі підпалили село? Ну, німці палили.
Це вам так казали, так люди всі? Так, люди розказували. Мені тоді було три роки. Тож і так є кого пятати. Тож ішли ж нема. Так, ідемо все пусто, все зараз ще. Добрий день. А можна вас на хвилинку? Добрий день. Добрий день. А вас Ніна звати, так? Так. Показали. О, то ми до вас, ви ж місцева, так? Що, що? Ми йшли в людей, питали, хто місцевий з Варварівки. Так. А ви тут родилися, виросли, так? Так. І ви ж десь 40 року народжені, так? 39-го. Та село трошки знаєте, що щули? Так. Ви ж точно знаєте, пам'ятаєте, як колись було село спалили тут ваше? Німці чи хто казали? Що? Дайте петлу хоті. Було таке в історії, що спалили ваше село? Чи пів села? Не було такого.
Кілька хат то спалювали. Кілька хат спалили, так? Так. Оскільки? Так, як німці йшли, пород їм було йти прямо на синяківці. Хтось взяв, повернув, і вони пішли в село. І кілька хат спалили. Німці саме? Німці. А стрілянини тут не було? Ну, яка була війна. Німці прийшли і пішли. Бо тут таке колись було, що ховалися по хатах, одній ночували, а інші їх оточили тут в село і стріляли, і того загорілися хати. А на кінці там Ванда Добженська є, вона може щось сказати. Це там десь на кінці ще. Ванда, тут таке польське ім'я, у вас польське село, так? Вона самокатолієчка. Колись дуже було шляхетно називати. Бербарівка була більше під польською. Воно все, у нас шляхетність була, у нас так не було.
А ви шляхетно село, так? Добрый день. День добрий. І то, що ще старші люди говорили польською, крім «день добрий» ще були в них інші. Чи вже вкрив? Більше ці католики могли говорити. Була польська школа. Тут в Бербарівці? Тут в Бербарівці наймали хату, вчили польської мови, польські пісні співали. Моя мама теж ходила до тієї школи, міла говорити по-польськи. Мама свободно з ними говорила. А якому році Бербарівку переименували на Варварівку? І чого так зробили, не знаєте? Не скажу, не знаю. Але ви говорите Барварівка? Тільки пишете? Та й колись по документах воно було Барварівка. Так, так, я знаю. Солопковецького району. А потім чогось зробили Барварівка, так? Ну бо це польський у мене Барбара. Пан переховував в лісі на казуннім домі дочку.
В нього був окоман. А окоман – це управляюще. Він приймав тут окоман, що кому де треба. Давали участки, люди кидали ті дуби і так строїлися. І так заснували село. Так стільки було людей, що було дві бригадії. Тут селі? Тут селі, два бригадії було. А зараз 19 чоловік лишилося? Ну так. До советської власи любили чи не любили? Чи як поляки от відносились до советської власи? Члехетні? Ну таке, ходили до роботи. Але все одно ті агитерісти, активісти своє діло робили. А колгосп любили поляки? Були? Але вони любили колгосп чи не любили? Не хотіли йти до колгоспу? Ну це примусова була робота. Дуже біда була. Валили комінки, забирали, що було. Дитина з колескою, коли варить баба, щось там варить горнятку. Це найбогмело, воно таке, вирнулося.
Сутя, а у вас така хата стара, якого року? Не знаєте це? Вибудували це вже? Її вже повер 200 років. Вона реставрувала ще. То це ж у ваших прадідів якась хата. А як ви знаєте, що повер 200, переказували вам? Казали. А ви таку всю життя в цій війхаті прожили? Пусті. А це у ваших дітей нова з боку хата? Чи це ви будували теж? Я будувала, батьки мені збудували. Та ви там не хочете, ви хочете в цій жити хаті? Ні, я там не живу. Мені вже порадулося на років. І вже щось мене отручає, кидає. А там сходить, треба чап-чап-чап. А я вже так не вгодно. А тепла така стара хата, добре. Я посіла під грубу в той тучогу рік.
Та ви так зиму і проводите, так? Радіо говорить. Слухаєте за війну тут трохи сучасно? А, боже мій, це війна люди. Я вже боюся слухати за ту війну, бо сама таке бачила. Це ще благотворяє, що тут нема негупа і нічого. Але ви дитину були 44-й рік, це вам скільки було? 5 років? Я пам'ятаю, я вже німці виступала. Пам'ятаєте, так? Німці до нас втратилися, так як до людей. Не така, як зараз ворослі. Б'ють, товчуть, насілують, волтують. Такого не було. А чого ж попалили, виходи, хто попали в ту селу? Ну, я не знаю, з чого так. А за Бандерні коли нічули? Тут не були бандерівці у вашій селі? Не було нас. Нічули ви такого? А що тут погано за бандерівці? Нічого не поганило.
Під маркою бандерівців це так робилося, воно було. Під маркою бандерівців? Так, під маркою. Щоб звинуватити їх, так? Ну, їх звинуватили. Така історія, не розбереш, де правдя, а де брехня. Бо за документами таке тут було, я не знаю, що до вас дивування буде, що звідти зі Зюрджівки 70 чоловік бандерівців, як би тікали від червоних, від радянських комуністів, зайшли ваше село і стали тут на квартирах. А їх окружила мільція, НКВД, ці всі. І почали стріляти, і від того хати загорілися, погоріли хати. І забили тут 33 людини, вбили. І за того погоріли хати. А потім оці все, октября та ці комсомольці, вони сказали, що тут німці спалили, щоб скомпрометувати так. Бо виходить, що вони самі спалили.
Бо вже подивилися, що не туди, куди треба. Знаєш, що ті є активісти, які вони, брехливі люди. Ну, також так. Вони правді нічого не кажуть. Бачите, я думав, що ви чули від мами, але ви так теж чули, що німці спалили. Воно закрутили ту історію, що ніхто вже не знає. Що навіть ви тут жилися життям і не знаєте правди. Ваше впало, дивіться. Це ваша фартуха чи що у вас впало? Препинда моя. Препинда? Препинда. Добре, то що ви. . . Ну, по-польськи, де? Препинда? А ви знаєте багато польських слів трохи? Вже не знаю, вже забуваю, вже тормозит менів. Добре, бабко. Дай Боже вам здоров'я, тримайтеся, щоб тут війну пережили. Багато дав, щоб тієї війни вже не було. Хай Бог допомагає вам.
Вам теж, дай Бог, дає здоров'я. Піпіться, дякую, що трохи розказали. Все, щасливо. До побачення. До побачення. Дякую. Нас Мукарові двох поховали вже. Мого седа ще вдома. Два саші. Батька просила, седок, ти йди сушуй. Ти бажаю три рази вертали з камінці. Мамо, як я не киду, тості киду, а хто ж буде? Трава ж кубичка живу. Ти ще вдома гордитися, баба. Такий страшний час, так? Такий страшний час? Війна? Не тільки для нас, для всього світу, доверно, від страшній. Бо такого що в 41 році я, як ти й казав, родилася. Вже було б 5 років, як війна кінчилася, побіля. На такого стратьку, дітям я не знала, дитя не помню. Щоб так іздівався, Німець так не здівався.
Ми тут знімаємо, записуємо, щоб світу бачив, щоб люди знали. Що люди знають? Яка думка до росіян зараз? Ні, ні. Ні, ні, ні. Що в цьому війну? Війна втратила? Ні, ні. Ви ж ніж до німців колись набагато? Звісно, 100 разів хуже. Тут вам нічим не допоможеш? Чи хто? Хто вам допоможе, як ви сина втратили? Хто чи Боже б, що найдорожче, мене забрали. У мене немає. Ще хуже діт, ще хуже буде. В цій війної думити? Так. Вона на цих, де востадовець. Ні, для тому люди живемо і мусимо вірити в краще. Віримо наші сели, збройні сели України на переговор. Ми в черговому шляхетному селі, старому польському селі, у барбарівці, який тут від барбарівки знаходиться. Ми тут закінчуємо свою подорожку.
Я в цих барбарівців хотів зруйнувати цей багатодесятирічний міф, що село спалили німці. Але як ми побачили, що в селі практично залишилось 19 людей, частин, яких взагалі є, не місцеві. Потім одну бабку знайшли, найстаршу. Вони живуть в якійсь такій темрівій, і дійсно, вони є жертвами того міфу. В один момент сказала, а кому там вірити було цим пропагандистам, комсомольцям, вони розводили таку брехню, що в цій брехні настільки ж заплуталося. Єдине, що ми дізналися, напевно, більше правду, що не все село згоріло, не велика частина села, а там до десяти хат згоріло. Але ця тьма, це не просвітництво, не освіченість цих людей, що вони не знають навіть власну історію, проживши в власному селі, свічить і призводить до того, що ми маємо в котре, в нашій державі, війну.
Війну, в якій ми здобуваємо справжню свободу і справжню незалежність. Адже незалежність – це не те, що формально там якесь 24 серпня під незалежністю стоять набагато ґрунтовніші, набагато такі глибші речі. Під цією незалежністю стоїть взагалі розуміння всього нашого буду і всього нашого життя. Як ми живемо, способу життя, як ми михлимо. І в кінці банальному того матеріального, що у нас лежить в холодильнику, як облаштовані наші оселі, і згадається асфальт в наших містах і селах, так як Європа. Європа є вільна, свободна. Це не все дозволеність, що я можу там палити, кидати десь сміття чи що згодно в лісі браконьєрити. Це не свобода, це свавілля. Свобода – трошки інша річ. А щоб здобути повну свободу, повну незалежність, вона здобувається лише двома шляхами.
Це коли колективно народ, нація мають колективну свідомість, колективний розум. Або інший спосіб – це в крові здобувається свобода, незалежність. На жаль, цього колективного розуму, цієї колективної свідомості у нас, українців, не має. Ми лише маємо до них прагнути. Інший спосіб, щоб стати справді вільними і незалежними – це кров. Свобода – така примхлива тітка, що вона вимагає або знання мудрості, або крові. Якщо у нас немає цих знань мудрості, вона вимагає крові. І зараз проливається ця кров. Зараз на наших фронтах ми змушені проливати кров кращих наших синів, кращих донів нашої нації задля того, аби у майбутньому здобути справжню незалежність, врешті-решто розвалити кінці і кінці цю імперію зла у всіх її видах.
Це радянський Союзбург, который розповсюджав тут цю брехню, перейменовував старовину польську Барбарівку на Варварівка і вселяв в міф, що німці спалили це село, який досі тут прижився. І таких сотні-сотні-сотні тисяч міфів пропагандистських, які існували. Щоб розвиватися, щоб нам просвітлюватися, ми можемо вічно проливати кров, ми мушимо, одні проливають кров, а інші мають словом і мечем. Власне, для того ми мандруємо, для того ми ходили в цю мандрівку, друзі, аби донести до вас якусь інформацію, аби зруйнувати кілька цих пропагандистських, сталих міфів радянської влади, аби покращувати наше життя, аби здобувати ту справжню незалежність, ту справжню свободу, до якої ми так прагнемо. Особисто, до якої я прагну, це і наш проект Hush.
Я сподіваюсь, якщо ви нас дивитесь, я вірю в це, я не сподіваюсь, я знаю, той, хто дивиться наш проект, він так само прагне до цієї справжньої незалежності. Тоді, до наступних мандрів, до наступних вилозок, до зустрічі з вами в тому місці, в якому ми показували після перемоги, де ми зробимо з'їзд цей івент Hushів. Все буде круто, перемога, правда за нами, слава Україні! Дякую. .
S K R Y B O T
Skrybot. 2023, Transkrypcje video z YouTube
Informujemy, że odwiedzając lub korzystając z naszego serwisu, wyrażasz zgodę aby nasz serwis lub serwisy naszych partnerów używały plików cookies do przechowywania informacji w celu dostarczenie lepszych, szybszych i bezpieczniejszych usług oraz w celach marketingowych.